1. Магія або чаклунство

​

1.1. Що ми називаємо магією

​

Магія — чаклунство, чародійство, волхвування, волошба — у межах цієї Світоглядної Бази розуміється як поєднання вродженої чаклунської природи людини, особливостей її свідомості й чуттєвості, знань, напрацьованих навичок та практичних способів взаємодії з навколишнім світом. Історично ці слова не є повністю тотожними, однак у цьому документі вони використовуються як близькі за функцією назви магічної практики.

​

Чаклунство проявляється у здатності людини сприймати та зчитувати інформацію поза межами звичайного чуттєвого досвіду, спрямовувати власну силу, впливати на перебіг подій і змінювати їхню ймовірність, а також взаємодіяти з матеріальними й тонкоматеріальними процесами навколишнього світу.

​

Тому магія в нашому розумінні не зводиться лише до ритуалу, набору технік або роботи з одним конкретним джерелом сили. Вона охоплює як практику на власній чаклунській силі, так і практику взаємодії, віщування, зчитування інформації та комбіновані форми роботи.

​

1.2. Що ми називаємо чаклунською силою

​

Чаклунська сила — Сяйво, Яскравість, Потужність — це вроджений комплекс психофізіологічних, чуттєвих та енергетичних особливостей людини, який у нашій системі розглядається як основа її чаклунської природи. Вона пов’язана з особливою чутливістю до власної та зовнішньої енергетики, здатністю входити в специфічні стани свідомості, сприймати тонкі інформаційні та енергетичні взаємодії й проявляти надзвичайні здібності в практиці.

​

Чаклунська сила не є тотожною знанню, ритуалу чи навичці. Знання можна отримати, техніку — вивчити, навичку — напрацювати, але сама чаклунська природа, за нашою позицією, є вродженою. Практика, навчання та розвиток чуттєвості визначають те, наскільки ця природа буде усвідомлена, розкрита й керовано проявлена.

​

У подальших розділах чаклунська сила розглядається одночасно на кількох рівнях — як особливість свідомості й сприйняття, як психофізіологічна схильність і як енергетичний потенціал. Це не три різні явища, а різні прояви однієї вродженої природи.

​

1.3. Хто такі чаклуни та відьми

​

Чаклуни та відьми — це люди з особливою, нестандартною психофізіологічною та, у нашому розумінні, частково спадковою схильністю до магії, у яких від народження наявна чаклунська сила. Ми розглядаємо їх як окремий і унікальний прошарок людського суспільства, для якого магічна чуттєвість і здатність до відповідної практики є не лише набутим інтересом, а проявом внутрішньої природи.

​

У різних культурах і регіонах існували власні назви практиків, функції яких частково перетинаються з нашим розумінням чаклуна та відьми: шамани, знахарі, мольфари, волхви, брухо, опирі, босоркані, яритники та інші. Ми не вважаємо ці назви повністю історично тотожними, однак розглядаємо їх як різні культурні форми прояву магічної практики.

​

1.4. Чи отримується чаклунська сила через посвяту, передачу, навчання чи купівлю

​

Чаклунська сила не виникає в людині внаслідок посвяти, покладання рук, доторкання перед смертю, контакту з певною істотою, навчання, ініціації або умовного «продажу душі». Якщо вродженої чаклунської природи немає, жодна з таких дій не створює її штучно.

​

Водночас посвята, сильний життєвий досвід, ритуал, навчання або контакт можуть стати поштовхом до прояву вже наявної природи — допомогти людині її усвідомити, активувати, розкрити або навчитися нею користуватися. Тому ми розрізняємо походження чаклунської сили та механізми її пробудження й розвитку.

​

1.5. Як чаклунська природа проявляється у фізіології магів

​

Передусім чаклунська природа проявляється у свідомості, сприйнятті та підвищеній чуттєвості людини. Вона може бути пов’язана зі специфічними станами концентрації, уваги, емоційного й тілесного відчуття, а також зі здатністю тонко реагувати на людей, простір, інформацію та енергетичні взаємодії.

​

На рівні фізичного тіла ми допускаємо наявність психофізіологічних особливостей, пов’язаних із роботою нервової системи, мозку, сенсорної чутливості та реакціями організму. Поряд із цим у власній тонкоматеріальній моделі ми використовуємо поняття енергетичних каналів і центрів, через які описуємо рух, накопичення та спрямування чаклунської сили. Ці поняття є частиною нашої практичної моделі людини і не ототожнюються з анатомічними структурами фізичного тіла.

​

1.6. Чи можна чаклунську силу загасити або втратити

​

Оскільки чаклунська сила є вродженою природою, ми не вважаємо, що її можна повністю «забрати» в людини або передати іншому. Проте її прояв може слабшати, пригнічуватися або ставати майже непомітним, якщо людина тривалий час не розвиває чуттєвість, не напрацьовує власні енергетичні зв’язки й не користується своїми здібностями.

​

У нашій практичній інтерпретації невивільнений потенціал може переживатися як енергетичні застої, блоки, внутрішнє напруження та погіршення психофізичного самопочуття. Ми допускаємо, що тривалий дисбаланс може супроводжуватися різними тілесними проявами, однак не розглядаємо чаклунську силу як самодостатнє медичне пояснення конкретних захворювань або новоутворень.

​

На інтенсивність прояву сили також можуть впливати важкий або тривалий стрес, хронічне виснаження, недостатнє харчування, вікові зміни, а також стани й засоби, що істотно змінюють роботу нервової системи, увагу та чутливість. У таких випадках ми говоримо передусім про пригнічення прояву здібностей, а не про зникнення самої вродженої природи.

​

2. Людина

​

2.1. Будова людини

​

У нашій світоглядній моделі людина має матеріальну та тонку ефірно-енергетичну структуру. Матеріальна структура — це фізичне тіло; тонкоматеріальна охоплює свідомість, ефірну форму, енергетичні зв’язки й поле людини.

​

Свідомість у тонкому тілі залежно від статі ми називаємо душею — жіночою свідомістю — або духом — чоловічою свідомістю. Йдеться не про дві окремі частини, які одночасно існують в одній людині, а про один центр тонкоматеріальної свідомості, що в нашій системі отримує різну назву за статтю. Ефірна форма розглядається як тонкий образ або матриця, що пов’язана з фізичним тілом і відображається в індивідуальній зовнішності, обличчі або личині людини.

​

У тонкому тілі ми виділяємо канали та зв’язки сили, які за функцією умовно порівнюємо з мережами кровоносної чи лімфатичної системи, але не ототожнюємо з ними анатомічно. Сукупність власного випромінювання людини формує її енергетичне поле — ауру або біополе. Властивості цього поля ми описуємо через поняття взаємодії, полярності, притягання й відштовхування, не прирівнюючи його безпосередньо до фізичного магнітного поля.

​

2.2. Помилкове християнське розділення на дух, душу і тіло

​

У частині християнських богословських традицій людину описують через тіло, душу й дух, наголошуючи при цьому на її цілісності. Тіло пов’язують із матеріальним існуванням, душу — з психічними, емоційними та розумовими функціями, а дух — із моральним розрізненням, вищими цінностями та спілкуванням із богом. Особистість у такій системі додатково пов’язується зі свободою, моральним вибором і орієнтацією на божественну волю.

​

У нашій світоглядній системі такий поділ є помилковим. Ми не розглядаємо душу й дух як два самостійні центри людської природи: це назви одного типу тонкоматеріальної свідомості, які розрізняються за статтю — душа для жінки, дух для чоловіка. Тому розподілення психічних, емоційних, розумових і духовних функцій між двома окремими сутностями створює, на нашу думку, зайву конструкцію й ускладнює розуміння того, що є центром свідомості та регулятором вчинків.

​

Окремою проблемою ми вважаємо світоглядну залежність, яка виникає тоді, коли критерій істини, добра, правильності та внутрішнього розвитку виноситься за межі самої людини й остаточно прив’язується до пошуку бога та релігійної системи. Ми не стверджуємо, що сама богословська схема прямо спричиняє конкретні психіатричні захворювання, однак вважаємо, що тривале розщеплене самосприйняття та постійний конфлікт між «тілом», «душею» і «духом» можуть посилювати внутрішню дезорієнтацію, невротизацію та психологічне напруження.

​

У частині езотеричних учень до цієї схеми додається ще й уявлення про різну посмертну долю складників людини: дух нібито прямує до бога, фізичне тіло повертається в матеріальний світ, а душа як носій емоцій і пам’яті залишається окремо. Таке подальше дроблення ми також вважаємо хибним, оскільки воно ще більше ускладнює цілісне розуміння людиною самої себе.

​

2.3. Помилкове езотеричне розділення на сім тіл

​

В езотеричному середовищі поширені моделі, у яких людину поділяють на кілька тонких «тіл» або оболонок. Однією з найвідоміших є семирівнева схема, до якої в різних варіантах відносять фізичне, ефірне, астральне, ментальне, каузальне або кармічне, будхічне або інтуїтивне та атмічне тіло. Іноді ці рівні описують як вкладені одна в одну оболонки.

​

Проблема полягає в тому, що різні школи по-різному визначають функції, межі та взаємозв’язок цих рівнів, а єдиного зрозумілого критерію їх розмежування немає. У межах нашої системи ми не бачимо потреби множити окремі «тіла» там, де ті самі явища можна описати через цілісну тонкоматеріальну структуру, свідомість, ефірну форму, енергетичні зв’язки та поле людини.

​

На нашу думку, надмірне дроблення структури людини створює додаткову плутанину й віддаляє практика від цілісного сприйняття власної природи.

​

3. Світ навколо

​

3.1. Матеріальний світ

​

Ми живемо на планеті Земля — одній із восьми планет Сонячної системи. За її межами у Всесвіті існує величезна кількість інших зір, планетних систем і галактик.

​

У межах нашої термінології матеріальний, безпосередньо проявлений світ ми називаємо Явним — тим, що існує «наяву» й доступне звичайному фізичному сприйняттю. Це передусім внутрішня назва рівня реальності, а не твердження про походження всіх споріднених слів української мови.

​

3.2. Тонкий невидимий світ

​

Нематеріальну частину реальності, яка не сприймається звичайними органами чуття, ми узагальнено називаємо Неявним світом. У традиційній лексиці цей вимір пов’язуємо також із поняттями Нави або Нав’ї. До Неявного світу в нашій моделі належать простір посмертя, частина явищ сновидінь та інші форми нематеріальної взаємодії.

​

Ми вважаємо, що після смерті тонкоматеріальні свідомості померлих — душі жінок і духи чоловіків — перебувають у цьому вимірі до моменту нового втілення. Водночас Неявний світ не зводиться лише до посмертя: ми допускаємо існування інших суб’єктів і форм буття, які не є померлими людьми й можуть належати до інших рівнів або вимірів реальності. Саме тому в подальших розділах окремо згадуються Боги, істоти з інших вимірів та інші суб’єкти взаємодії.

​

3.3. Інформаційний вимір

​

Окремо в нашій системі виділяється інформаційний вимір — тонке поле або середовище, у якому зберігаються інформаційні зв’язки про події, людей, процеси та закономірності, що діють на планетарному й ширшому рівні. Для пояснення цієї моделі її можна умовно порівняти з глобальною інформаційною мережею або базою даних, однак таке порівняння є лише аналогією.

​

Іноді для образного пояснення цього поняття проводять паралель із ноосферою. Водночас ми не ототожнюємо наш інформаційний вимір із науково-філософською концепцією ноосфери Володимира Вернадського, яка стосується планетарної ролі людського розуму, знання й діяльності в розвитку біосфери.

​

У цьому вимірі, за нашою світоглядною моделлю, закладені базові планетарні та загальнокосмічні закономірності, а також об’єктивна інформація про події та зв’язки. Під час віщування чаклуни та відьми налаштовуються саме на цей інформаційний рівень і зчитують доступну їм інформацію.

​

3.4. Хто створив світ навколо

​

Ми не проголошуємо достовірної відповіді на питання про первинне походження Всесвіту, оскільки вважаємо це питання відкритим.

​

Ми не приймаємо релігійну концепцію персоніфікованого бога-творця як установлену істину і не будуємо на ній нашу світоглядну систему. Існують наукові, філософські, релігійні та метафізичні моделі походження Всесвіту, але вони мають різний статус і різні способи обґрунтування.

​

Тому в межах цієї Світоглядної Бази ми не перетворюємо жодну модель походження світу на предмет віри. Питання про первинну причину існування Всесвіту залишається для нас предметом пізнання, а не релігійного поклоніння.

​

4. Релігійні системи та віра

​

4.1. Хто створив релігії

​

У нашій світоглядній моделі релігійні системи розглядаються не як структури, що виникли самі собою, а як створені людьми й спільнотами історичні системи. Ми допускаємо, що серед їхніх творців, жрецтва та носіїв впливу в давнину були й окремі чаклуни та практики, які використовували власні здібності, знання й авторитет для організації суспільств.

​

Релігія в різні історичні періоди виконувала не одну функцію. Вона могла організовувати соціум, передавати норми й правила, виховувати, консолідувати людей, спрямовувати колективну поведінку, розподіляти ресурси й формувати політичну владу. Водночас ті самі механізми могли використовуватися для контролю, підпорядкування та обмеження суспільства — залежно від обставин, інтересів і цілей конкретної системи.

​

Тому ми розглядаємо релігійні організації також як дієві інструменти впливу на масову свідомість, концентрації людської уваги та, у нашій енергетичній моделі, збору й перерозподілу колективної енергії.

​

4.2. На чому тримається і що є основою релігій

​

Одним із базових механізмів релігійних систем є віра — прийняття певних положень на підставі авторитету одкровення, священного тексту, традиції, духовного посередника або самої релігійної інституції. У християнській традиції особливе значення Слова символічно закріплене вже в пролозі Євангелія від Івана; для нас це є показовою ілюстрацією ролі проголошеного й прийнятого слова, але не самостійним доказом походження релігії.

​

На ранніх етапах формування багатьох культів авторитет віри міг підкріплюватися ритуалом, харизмою жерців, незвичайними явищами та практиками, які ми відносимо до магічних. З часом у великих інституційних релігіях значна частина такої взаємодії була замінена довірою до священних текстів, богословської традиції та кліру.

​

4.3. Яку силу використовують для дієвості релігійних організацій

​

Ефективність релігійної системи ми пов’язуємо з кількома рівнями впливу. Перший — психологічний і соціальний: спільні символи, ритуали, правила, авторитети та колективні емоційні стани формують сильне середовище впливу на людину.

​

Другий рівень у нашій магічній моделі — некросила померлих прихильників цієї системи. Ми вважаємо, що люди, які за життя були глибоко включені у віру, культ і релігійну організацію, у посмерті можуть продовжувати підтримувати знайомі їм структури, захищати їхні цінності та взаємодіяти з живими прихильниками.

​

4.4. Світоглядна база релігій

​

Релігійні системи створюють власні цілісні картини світу — з уявленнями про його походження, людину, богів або бога, посмертя, мораль і правила життя. Для багатьох інституційних релігій, особливо ексклюзивістських, характерна претензія на пріоритет або виняткову істинність власної моделі, а альтернативні пояснення можуть оцінюватися як помилкові, неповні або неприйнятні.

​

Різні традиції формують окремі міфологічні та світоглядні всесвіти. Скандинавські Едди, грецька міфологія чи Рігведа описують різні пантеони й космології та не потребують один одного для внутрішньої цілісності. Сам факт того, що вони не згадують усі інші системи, не є доказом їх взаємного заперечення, але добре показує, наскільки відмінними можуть бути самодостатні світоглядні конструкції.

​

Важливо також розрізняти особисте віросповідання та релігію як інституціоналізовану систему. Особиста віра стає релігійною системою тоді, коли навколо неї формується усталений комплекс доктрин, ритуалів, норм, табу, правил, заборон, авторитетів та інституцій.

​

Персоніфікація природних явищ є характерною рисою багатьох політеїстичних традицій, хоча не вичерпує їхнього змісту. Монотеїстичні системи, своєю чергою, організовують картину світу навколо одного верховного бога та пов’язаної з ним доктрини. У нашому баченні це сильніше прив’язує віруючого до однієї нормативної світоглядної концепції.

​

4.5. Чи можуть чаклуни та відьми бути віруючими та релігійними людьми

​

На початковому етапі становлення чаклуна чи відьми релігійні переконання можуть зберігатися паралельно з формуванням власного чаклунського світогляду. Сам по собі факт релігійності не позбавляє людину вродженої чаклунської природи.

​

Свобода світогляду й віросповідання є особистим правом кожної людини. Це право закріплене, зокрема, статтею 18 Загальної декларації прав людини та статтею 35 Конституції України, яка гарантує право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної.

​

Водночас наявність такого права не означає, що будь-яке віросповідання однаково узгоджується з чаклунським світоглядом. Для чаклуна чи відьми, які поділяють викладене в цій Світоглядній Базі розуміння природи й походження релігійних систем, закономірно постає питання доцільності участі в них: навіщо мені ця віра, для чого мені релігія і що вона дає мені як практику?

​​

4.6. Чи можна використовувати силу релігій у своїх магічних практиках

​

Релігійна система в нашому розумінні не є універсальним джерелом сили, яким будь-який маг може вільно користуватися незалежно від власного зв’язку з цією системою. Її внутрішній ресурс формується навколо конкретної спільноти, культу, традиції, ритуальної практики та, за нашою моделлю, померлих прихильників і предків, пов’язаних із цією системою.

​

Тому допомога з боку такого середовища насамперед орієнтована на власних адептів або, якщо йдеться про етнорелігійну традицію, на людей, які мають відповідний культурний, родовий чи ритуальний зв’язок. Належність сама по собі не гарантує допомоги, але сторонній практик, який не має такого зв’язку, не може автоматично розраховувати на вільний доступ до внутрішнього ресурсу системи.

​

При цьому потрібно розрізняти ресурс релігійної системи й окремі практичні інструменти. Техніку, вправу, спосіб концентрації або інший дієвий метод можна запозичити, адаптувати й використовувати без прийняття всієї світоглядної конструкції, з якої він походить. Звернення ж до внутрішніх сакральних суб’єктів, померлих, культових сил або ритуальних зв’язків конкретної системи є іншою формою взаємодії.

​

У нашій моделі релігійні системи переважно працюють на накопичення уваги, участі й енергії своїх прихильників, тоді як доступ окремої людини до накопиченого ресурсу є обмеженим. У матеріальній площині це можна умовно порівняти з організаціями, кожна з яких має власний бюджет: сам факт існування ресурсів у різних системах не означає, що людина, яка належить до однієї з них, може безумовно користуватися ресурсами всіх інших.

​

4.7. Хто такі Боги

​

У цьому документі поняття «Боги» не є тотожним релігійному поняттю всемогутнього бога-творця Всесвіту. Під Богами ми розуміємо представників інших цивілізацій. На нашу думку, істоти з набагато вищим за звичайну людину рівнем знань, розвитку та надзвичайних здібностей могли бути обожнені людьми, а їхні реальні можливості з часом — гіперболізовані й міфологізовані.

​

Водночас ми не вважаємо, що кожен образ божества обов’язково описує реальну істоту. Частина богів могла виникнути як міфологічне осмислення природних явищ, суспільних функцій або символічних ідей, а частина — бути створена пізнішою релігійною уявою.

​

У ранній ведичній традиції, наприклад, існує формула про тридцять три божества, багато з яких пов’язані з природними силами та космічними функціями. У пізніших індійських традиціях кількісні образи пантеону багаторазово розширювалися — аж до популярної формули про сотні мільйонів богів. Для нас це є прикладом того, як початкові образи можуть розростатися й ускладнюватися в процесі розвитку релігійної системи.

​​

4.8. Чи можна взаємодіяти з Богами

​

За нашим практичним досвідом така взаємодія можлива не тому, що людина просто звернулася до певного Бога або помолилася йому, а тоді, коли друга сторона сама зацікавлена в контакті. У межах нашої моделі ми допускаємо, що в окремих представників магічного середовища може існувати родовий або кровний зв’язок із Богами; однак це розглядається як окрема світоглядна гіпотеза, а не як універсальне пояснення походження чаклунів. Підставою для взаємодії також може бути наявність у практика здібностей, знань чи можливостей, які становлять інтерес для такої істоти.

​

Це можна порівняти з людськими стосунками: ми не відкриваємо власний дім кожному незнайомцеві лише тому, що він до нас звернувся. Так само й Боги, у нашому розумінні, не зобов’язані виходити на контакт із кожним, хто вимовив їхнє ім’я або здійснив ритуал.

​

Найбільш обґрунтованими формами представництва Богів серед людей ми вважаємо родове жрецтво, стійку традицію взаємодії або релігійну структуру, в якій такий зв’язок підтверджується не одноразовою суб’єктивною заявою, а тривалою практикою й повторюваними проявами. Інші випадки можуть бути винятками, але самопроголошене «контактерство» без ознак зворотної взаємодії ми не вважаємо достатньою підставою для таких висновків.

​​

4.9. Що таке молитва та чи можна змусити нею бога контактувати

​

У християнській традиції молитву розуміють як звернення людини до бога й форму духовного спілкування з ним, у якій поєднуються прохання, подяка, прославлення, покаяння та внутрішнє зосередження. Для віруючої людини сама молитва може переживатися як контакт із божеством.

​

У нашій системі одностороннє звернення саме по собі не є доказом двосторонньої взаємодії. Молитва може виконувати психологічну функцію — заспокоювати, структурувати увагу, підтримувати надію, створювати відчуття причетності до спільноти й переводити фокус із проблеми на уявлення про можливість її вирішення. Проте суб’єктивне відчуття присутності ще не означає, що інша сторона справді вступила в контакт.

​

Дієвою взаємодією ми вважаємо двосторонній контакт, коли ініціатива або відповідь походить не лише від людини й підтверджується повторюваними проявами, які практик може відокремити від власних очікувань і фантазій. Інакше існує ризик підмінити зовнішню взаємодію внутрішнім монологом.

​

Тривале змішування уяви з реальністю може призводити до емоційного виснаження, розчарування, втрати критичності й психологічної нестабільності. Тому ми вважаємо здатність перевіряти власний досвід однією з важливих умов магічної практики.

​​

4.10. Чи є храм місцем сили

​

У нашій моделі будь-яке культове приміщення, де регулярно збирається значна кількість людей і здійснюються ритуали, стає місцем концентрації колективної уваги, емоцій і енергії. Такий простір працює не як нейтральне джерело для будь-кого, а як середовище, пов’язане з конкретною релігійною системою, її символами, померлими прихильниками та ритуальною практикою.

​

Через підвищену чутливість чаклуни та відьми можуть особливо гостро відчувати психологічний та енергетичний тиск такого середовища: присутність великої кількості людей у важких емоційних станах, сильний колективний фон і, у нашій інтерпретації, конкурентну некротичну присутність. Саме з цим ми пов’язуємо частину історій про погіршення самопочуття відьом і магів у храмах.

​

Тому храм для нас не є універсальним місцем генерації або вільного забору сили чаклуном. Його енергетична структура належить до іншої системи взаємодії.

​​

4.11. Ікони, чури та статуетки

​

Предмети культу — ікони, чури, статуї, статуетки божеств або персонажів чорнокнижної міфології — самі по собі ми не вважаємо джерелами сили. Передусім вони виконують символічну, ритуальну та психологічну функцію: допомагають людині зосередити увагу, увійти в потрібний стан і налаштуватися на певну систему віри чи образ.

​

Інша ситуація виникає, якщо предмет цілеспрямовано використовується як носій або якір взаємодії з конкретним померлим чи іншою реальною для практика силою. У такому випадку значення має не сама фігурка або матеріал, а встановлений через неї зв’язок.

​

Тому використання зображень міфологічних персонажів без реального контакту ми розглядаємо передусім як символічну практику або декор, а не як гарантований механізм отримання сили чи прихильності того, кого цей образ зображує.

 

​5. Невидимий світ та міфологія

​​

5.1. Хто такі демони, лярви, діббуки, асури, ракшаси, чорти та біси

​

У різних релігіях і міфологічних системах існують власні назви та класифікації нефізичних істот. Терміни «демон», «біс», «діббук», «джин», «іфрит», «асур», «ракшас», «прет», «пішача», «бетала» та інші мають різне історичне походження й не є прямими синонімами. Саме тому ми вважаємо помилковим механічно зводити всі ці назви до єдиного християнського негативно забарвленого поняття «нечистої сили».

​

Аврамічні релігії, а особливо християнська демонологічна традиція, істотно вплинули на те, як у європейському та частково синкретичному магічному середовищі почали описувати чужі божества, нефізичних істот та інші надприродні образи. Давньогрецьке слово daimōn мало значно ширше значення — божественної сили або проміжної надприродної істоти — і лише в пізнішій релігійній традиції слово «демон» закріпилося переважно за зловмисною сутністю. Для нас ця зміна показує історичне переосмислення терміна, але сама етимологія не визначає природу конкретної істоти.

​

Так само власні категорії існують у юдейській, арабській, індійській та інших традиціях, і їх некоректно автоматично називати «бісами» або «демонами». Водночас у нашій практичній моделі значна частина явищ, які сучасні маги описують такими назвами, інтерпретується як взаємодія з неблагополучними мерцями. Це наша практична інтерпретація проявів, а не твердження, що всі перелічені слова історично означають одне й те саме.

​

Показовим для нас є образ лярви. У давньоримській традиції larva пов’язувалася з примарою або неспокійним померлим, а в пізнішій демонологічній літературі словом могли називати небезпечні душі померлих. Саме такі приклади підтримують нашу позицію, що за частиною «демонічних» образів у практиці можуть стояти не окремі раси створінь, а різні форми неблагополучного посмертного існування.

​​

5.2. Благополучні та неблагополучні мерці

​

У прийнятій нами традиційній класифікації померлі люди можуть перебувати у благополучному або неблагополучному посмертному стані. До благополучних ми відносимо передусім предків і «дідів», які завершили життєвий цикл, не мають вираженої деструктивної прив’язаності до світу живих і можуть взаємодіяти з родом у стабільній формі.

​

Неблагополучними ми називаємо закладених, неспокійних або невпокоєних мерців, навій, нявок та інші форми посмертного існування, для яких характерні сильні прив’язки, невиконані справи, травматичні обставини смерті, емоційна залежність або деструктивна поведінка. Межа між цими станами визначається не назвою, а характером посмертної поведінки й зв’язку зі світом живих.

​

5.3. Нечиста сила

​

У нашій традиційній інтерпретації значна частина образів так званої «нечистої сили» пов’язана не з автономними сутностями природи, а з померлими, яких народна культура називала відповідно до місця їхнього перебування, характеру смерті або прояву. До таких образів ми відносимо водяних, утоплениць, лісовиків, польовиків, домових, гуменних, хлівників, дворовиків, кікімор, перелесників, домах, лазників або банників, а також мерців, пов’язаних із перехрестями та дорогами.

​

Ми не стверджуємо, що в усіх етнографічних традиціях ці персонажі пояснювалися однаково. Йдеться саме про нашу чаклунську інтерпретацію: у практичному прояві значну частину таких контактів ми пов’язуємо з мертвими, локалізованими в певному просторі, а не з «породженнями природи» як окремим видом істот.

​

5.4. Взаємодія з мертвими

​

За нашими практичними спостереженнями, взаємодія з померлими займає значну, а в окремих традиціях — переважну частину сучасної магічної практики. Це внутрішня практична оцінка, а не статистичний показник усієї магічної спільноти.

​

Частину практик, які сучасні маги описують як звернення до вищих сил, богів, так званих «духів природи», ангелів або демонів, ми у практичному прояві інтерпретуємо як різні форми взаємодії з мерцями — благополучними або неблагополучними. Це не означає, що ми взагалі заперечуємо існування Богів чи інших суб’єктів Неявного світу; йдеться про те, що конкретний заявлений образ контакту не завжди відповідає його фактичному джерелу.

​

В афрокарибських та інших традиціях африканської діаспори взаємодія з предками та іншими нефізичними сутностями посідає відкрито важливе місце, хоча самі ці релігії не зводяться лише до культу мертвих. У християнізованому середовищі, навпаки, контакт із померлими часто отримує іншу назву через богословські заборони, страх аудиторії або власну картину світу практика. Через це мертві можуть називатися «бісами», «демонами» чи іншими істотами — свідомо в комерційній подачі або несвідомо через світоглядну плутанину.

​​

5.5. Проблематика роботи з мертвими

​

Основною проблемою ми вважаємо не саму взаємодію з мертвими, а перекіс, за якого вона замінює розвиток власної чаклунської сили. Якщо практик звикає вирішувати більшість завдань через цвинтар, мерців або посередників Неявного світу, він може залишатися слабким у власному спрямуванні сили, чуттєвості та керуванні Яскравістю.

​

Так формується залежність від одного типу практики: замість того щоб розвивати власні здібності, людина дедалі частіше передає виконання роботи мертвим. У комерційній магії це особливо легко перетворюється на систему, де практик стає заручником постійної потреби в зовнішньому виконавцеві.

​

У нашій інтерпретації мерці, з якими практик регулярно працює, відчувають його силу, слабкість, здатність встановлювати межі й контролювати взаємодію. Якщо власна Яскравість не розвинена, а навички стримування відсутні, ризик залежності й небажаного впливу зростає. Саме це мається на увазі, коли в традиції говорять, що «цвинтар відчуває» практика.

​​

5.6. Егрегор

​

Ми не використовуємо поширене в новітній езотериці поняття егрегора як самостійної колективної сутності, що нібито народжується з думок і емоцій групи людей, набуває власної волі та починає існувати незалежно від них. Одну з відомих версій такого бачення популяризував Даніїл Андрєєв у «Розі світу», а згодом поняття набуло багатьох варіантів у езотеричних течіях.

​

Історично слово, від якого походить «егрегор», пов’язане з грецьким значенням «той, хто не спить», «сторож», «наглядач». Пізніше в окультному середовищі воно отримало інше значення. Для нас сама етимологія не є доказом правильності чи неправильності сучасної теорії; головна проблема полягає в тому, що поняття «егрегор» об’єднує надто різні явища й часто підміняє точніше пояснення.

​

У науковій термінології егрегор не є встановленою пояснювальною категорією, але й це не є для нас головним аргументом. У власній системі ми вважаємо точнішим називати конкретне явище тим, чим воно є: магічною програмою, ідеєю, парадигмою, ідеологемою, колективною психологічною установкою, релігійною системою або взаємодією з конкретними померлими — залежно від ситуації.

​

6. Язичництво

​

6.1. Що таке язичництво в розумінні українського чаклунства

​

У нашому розумінні язичництво — це насамперед звичаєва, культурна та світоглядна практика традиційних народів, яка в європейському контексті пов’язана з дохристиянськими віруваннями, а в ширшому сенсі — з етнорелігійними системами, що сформувалися поза аврамічною монотеїстичною моделлю.

​

У магічному розрізі для нас важливою складовою язичницьких систем є взаємодія з померлими предками, а також із Богами та іншими представниками того культурного середовища, світосприйняття якого підтримує практик. Тому етнічний, родовий і культурний контекст для такої практики має значення.

​

У багатьох традиційних суспільствах доступ до сакральних знань і ритуалів був пов’язаний із походженням, належністю до спільноти, посвятою або тривалим навчанням. Саме тому ми критично ставимося до ситуації, коли людина без відповідного культурного контексту й знань оголошує себе представником чужої етнорелігійної традиції лише тому, що їй подобаються її символи або практики.

​

У світоглядному сенсі різні язичницькі системи для нас мають спільне ядро — зв’язок із предками, Богами та культурною пам’яттю народу. Усе інше формує конкретну культурно-звичаєву надбудову. Тому ми не бачимо сенсу підміняти власну етнокультурну ідентичність чужою: користуватися дієвим інструментом можна без того, щоб ставати представником іншого народу чи його релігії.

​

6.2. Вікканське, скандинавське, індійське, рідновірське та афрокарибське язичництво як магічні системи

​

Вікка — сучасна язичницька релігія магічного спрямування, що сформувалася у Великій Британії в першій половині ХХ століття й стала публічно відомою завдяки Джеральду Ґарднеру в 1950-х роках. Вона поєднала різні західноезотеричні, фольклорні, ритуальні й реконструкціоністські впливи. Тому ми розглядаємо її не як безперервно збережену давню «релігію відьом», а як сучасну синкретичну систему, у якій є як релігійна, так і магічна складова.

​

Асатру та інші форми сучасного германського або скандинавського язичництва є реконструкціоністськими релігійними рухами, орієнтованими на дохристиянські традиції Північної Європи. Руничні практики, віщування та робота з образами скандинавського пантеону можуть бути частиною такого середовища, але не вичерпують усієї релігії.

​

Рідновір’я та ширша Слов’янська Рідна Віра — сучасні й дуже різнорідні рухи в країнах Центральної та Східної Європи, які реконструюють і переосмислюють дохристиянські слов’янські вірування, фольклор та етнографічні матеріали. Російське рідновірське середовище справді стало одним із помітних центрів такого конструювання у ХХ–ХХІ століттях, але рідновір’я не можна зводити лише до Росії або до однієї ідеологічної моделі.

​

Те, що в пострадянському езотеричному середовищі часто називають «індійською» або «ведичною» практикою, може включати дуже різні явища — від вайшнавських, йогічних і неоіндуїстських напрямів до інтересу до тантри, агхорі та ритуальних практик на кшталт абхічари. Ми вважаємо важливим не змішувати ці явища в одну систему й відокремлювати конкретну техніку від релігійної ідентичності, з якої вона походить.

​

Афрокарибські релігії сформувалися в умовах колонізації, рабства, примусової християнізації та взаємодії африканських традицій із католицизмом, спіритизмом та місцевими культурами. Тому в них справді присутній потужний синкретичний шар. Ми не маємо достатніх історичних підстав зводити походження всіх цих систем до свідомого «створення єзуїтами», однак вважаємо християнський колоніальний вплив важливим чинником їхньої сучасної форми.

​

У кожній із цих систем можуть бути дієві магічні методики та інструменти. Ми допускаємо їх вивчення, запозичення й адаптацію, якщо практик розуміє походження методу та межі його застосування. Але використання окремого інструмента не вимагає автоматичного входження в чужу систему віри або прийняття чужої етнорелігійної ідентичності.

​​

7. Магічна практика

​

7.1. Типи магічної практики

​

Магічну практику ми класифікуємо за двома основними критеріями: за джерелом сили та за типом її прояву.

​

За джерелом сили практика може бути практикою на власній Силі; практикою взаємодії або контактерства з іншими суб’єктами й видами — іншими чаклунами, мертвими різних типів, Богами, іншими істотами Неявного світу, тваринами або рослинами; а також комбінованою практикою, де поєднуються власна сила та зовнішня взаємодія.

​

За типом прояву ми розрізняємо власне чаклунство — спрямування сили, волхвування, вплив і зміну перебігу подій — та віщування: ворожбу, гадання, зчитування, отримання й інтерпретацію інформації. Один і той самий практик може поєднувати різні джерела та типи роботи.

​​

7.2. Карма, відкат та бумеранг

​

Карма, «відкат» і «бумеранг» — не тотожні поняття, хоча в сучасному езотеричному середовищі їх часто змішують в одну ідею автоматичної космічної відплати. У класичних індійських традиціях карма є значно ширшим ученням про причинність дій, їхні наслідки та зв’язок із переродженням; вона не є просто магічним «ударом у відповідь».

​

Поняття «відкату» й «бумеранга» у популярній магічній культурі зазвичай означають уявлення, що будь-яка магічна дія, особливо шкідлива, обов’язково повертається практикові в тому самому або помноженому вигляді. Саме цю універсальну й автоматичну модель ми не приймаємо.

​

На нашу думку, така схема часто працює як механізм страху й самообмеження, особливо коли її подають без пояснення конкретного механізму причинності. Ми не заперечуємо реальних наслідків дій, відповідальності, реакції інших людей, систем або сил; ми заперечуємо ідею безособового «простору», який гарантовано карає практика за сам факт магічного впливу.

​

7.3. Поняття добра та зла

​

Добро і зло — філософські та релігійні категорії, зміст яких залежить від культури, історичного періоду, суспільної системи та конкретної ситуації. Історія знає безліч випадків, коли одна й та сама дія отримувала протилежну моральну оцінку залежно від контексту: вбивство людини засуджується як злочин, але вбивство ворога на війні може розглядатися як виконання обов’язку.

​

Така мінливість показує, що складні життєві ситуації не завжди можна адекватно описати через просту бінарну систему «добре — погано», «моральне — аморальне». Тому ми відмовляємося від спрощеного уявлення, ніби для кожної дії існує одна універсальна моральна оцінка, незалежна від контексту.

​

У практичному світогляді ми натомість спираємося на поняття природи, необхідності, доцільності, договору, правил та відповідальності за наслідки власних дій. Відмова від абсолютної категорії «зла» не означає відсутності меж або принципу «дозволено все»: відповідальність практика полягає саме в тому, щоб усвідомлювати наслідки, дотримуватися домовленостей і приймати результат власних рішень.